ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ ДО РОЗВИТКУ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ У ВЗАЄМОДІЇ З ГРОМАДСЬКІСТЮ

Vollständiger Abstract

Worum geht es in dieser Arbeit?

У статті досліджено інноваційні підходи до розвитку комунікативної компетентності публічних службовців у процесі взаємодії з громадськістю та визначено їх значення для підвищення відкритості, підзвітності та результативності публічного управління в умовах воєнних і повоєнних викликів. Обґрунтовано, що в сучасних умовах комунікація органів публічної влади з громадянами перестає бути допоміжною адміністративною функцією і набуває значення стратегічного ресурсу формування суспільної довіри, забезпечення легітимності управлінських рішень та підтримання соціальної згуртованості. Визначено її основні структурні компоненти: нормативно-правовий, дискурсивно-мовний, соціально-психологічний, цифровий та стратегічний. Показано, що розвиток цієї компетентності потребує не лише засвоєння службовцями правових процедур інформування, розгляду звернень і проведення консультацій з громадськістю, а й формування практичних умінь активного слухання, деескалації конфліктів, протидії дезінформації, роботи з цифровими каналами комунікації та адаптації управлінської інформації до потреб різних соціальних груп. Особливу увагу приділено аналізу інноваційних напрямів професійного розвитку публічних службовців, серед яких виокремлено компетентнісно-діагностичне та поведінкове навчання, цифрово-партисипативну взаємодію, людиноцентричний дизайн публічних послуг, сервісно-емпатійну та травма-інформовану комунікацію, доказову та безпекову публічну комунікацію, проєктно-командну організацію взаємодії з громадськістю, а також відповідальне використання інструментів штучного інтелекту. Доведено, що ефективність таких підходів залежить від їх практичної спрямованості, зв’язку з реальними комунікативними ситуаціями публічної служби та здатності забезпечувати вимірювані зміни в поведінці службовців. Запропоновано авторську модель розвитку комунікативної компетентності DIALOG, яка охоплює діагностику професійних потреб, інтегроване навчання на основі практичних кейсів, аналітику звернень і цифрових каналів, лабораторії спільного проєктування з громадськістю, оцінювання результатів комунікації та інституціоналізацію успішних практик у внутрішніх стандартах органу влади. Обґрунтовано, що впровадження цієї моделі сприяє переходу від формального інформування громадян до системного діалогу, у межах якого громадськість виступає не пасивним адресатом управлінських повідомлень, а партнером у формуванні, реалізації та оцінюванні публічної політики.